Місця, де ми народилися-виросли, відкладаються у нашій пам’яті файлами-спогадами дитинства. Картинками первинних власних споглядань і оповідями батьків, в яких переплелася передана від предків далека і ближча історія з обов’язковими вкрапленнями романтики і містики. Якщо з цих збережених в уяві фресок злущується фарба, до серця підступає невимовна туга. Так і у мене…

Кажу про рідні Бережани, місто-легенду, яке за свій понадшістсотлітній вік увійшло у літописи як одна з перлин корони Галичини. Стою на тому, що і нині вона мала б виблискувати у всій своїй красі.

Бережани для мене починаються з півкілометрової алеї стареньких лип у західному передмісті, біля села Гайка, що поступово перетікає у вулицю Львівську. У давнину з навколишніх фільварків нею тягнулися вервечки підвод з усяким крамом, заповнюючи акуратні крамнички-ятки довкола міської ратуші з їхніми галасливими господарями. У празникові літні надвечір’я, розповідала мама, на липах запалювали гасові ліхтарі, їх відблиск разом з ароматом меду лягав на плеса ставу-річки, підтверджуючи назву «Золота Липа». У тутешніх водах водилися метрові щупаки, яких бережанські ґазди витягували вилами. На хвилях погойдувалися прогулянкові човни, на пляжах із золотими пісками годі було знайти місце. А в суворі, як цього року, зими ще років з сорок тому на озерний лід приземлявся екскурсійний літак-«кукурузник», і всього за 50 копійок з висоти пташиного польоту можна було оглянути принади цього міста-реліквії.

Портрет Бережан для мене у юності малювали у повістях і поезіях брати-письменники Богдан і Левко Лепкі, Андрій Чайковський, композитор Денис Січинський, які побутували у цих краях. Трохи пізніше – Роман Купчинський, автор знаменитої пісні, в якій оповідається, «як з Бережан до кадри січовики манджали». У цьому затишному містечку серед барокової ліпнини та красот інших стилів знаходили життєву відраду і творчий стимул Іван Франко, Маркіян Шашкевич, Осип Маковей, Соломія Крушельницька, Олена Кульчицька, інші метри української культури. Як не згадати, що тут вчився найбільш відомий наш шахіст Василь Іванчук. З бережанської гімназії, з тутешніх «Просвіти», «Бояна» у світ широкий вийшло чимало інших представників вітчизняної еліти.

Галереями знаменитого бережанського замку («східного Вавеля») з його подекуди шестиметровими мурами, які стоять на дубових палях, з позолотою, розписами і картинами-шедеврами прогулювалися козацький ватажок Максим Кривоніс, гетьман України Іван Мазепа, отаман Симон Петлюра, польські й угорські князі, австрійський цісар Франц-Йосиф, російський самодержець Петро І, скульптор німецької школи Йоганн Пфістер, руки якого доклалися і до архітектурної слави Львова.

При слові «Бережани» згадують Свято-Троїцьку церкву, в якій зберігаються мощі Івана Хрестителя. Харизматичного швейцара у ресторані «Галичанка» з вусами ледь не до колін, який, незважаючи на запрошення зі столиці, залишався вірним своєму місту. А ще розповідають міфи про тутешню дитячу виправну колонію у костелі бернардинів, в якій нібито (і не пробуйте заперечувати!) відбував покарання нинішній президент…

Бережани завжди асоціювалися у мене з гамірним весняним вуликом, жителі якого вдосвіта чистенькими вулицями квапилися кожен до своєї праці – хто на склозавод, хто на «макаронку», маслосирзавод, овочесушильний і хлібний комбінат, меблевий цех, в автопарк, одну чи другу цегельню, «заготскот». А вечорами бережанці любили затримуватися на місцевому стадіоні чи на літній естраді тутешнього парку, де чулися срібні мелодії духового оркестру.

Нині ці образки з бережанського життя, на жаль, поблякли. Декотрі з моїх улюблених золотих лип у передмісті якась неправедна душа попалила, викорчувала. Рівненькі колись дороги-гостинці перетворилися на пральну дошку. Від знаменитого розлогого ставу, що тягнувся на кілька кілометрів, скоро зостанеться калюжа, він фатально заростає очеретом. Порізали на металобрухт маслозавод, уже не виробляють тут ексклюзивних меблів. Знаменитого бережанського скла, яке продавали навіть в олімпійській Москві, уже майже не випускають – завод оголосили банкрутом. Не роблять і своїх консервів, виробництво цегли згортається. Почали виготовляти паркет з дуба, але зараз робітників почали різко скорочувати – напевно, також закриються. Дивно, але в районі немає забійного цеху, люди з навколишніх сіл перестали вирощувати худобу, тож на базарі м’ясо здебільшого привозне. Немає жодного великого підприємства, яке б зайняло спраглі до роботи руки. Працюють лише кілька бюджетних установ. Бракує грошей на утримання дитсадків. Випускники місцевого аграрного інституту зазвичай стають на облік у центр зайнятості, йдуть на місцевий ринок перепродувати чужий товар або разом з безробітними батьками беруть курс на закордон.

Вражає обшарпаність міста – воно нагадує післяфронтові часи. З фасаду старовинного приміщення Ощадного банку обсипається його унікальна оздоба – і нікому нема до цього діла. Торік завалилася одна зі стін замку, який через мізерні капіталовкладення ніяк не спроможуться реставрувати. Про що говорити, якщо приміщення міськради у ратуші геть чисто «облізло» і світиться порепаною цеглою. Через хаотичну самовільну забудову «будками» колись сплановане за європейськими мірками місто перетворилося на «шанхай». Як тут не згадати, що в інших знаних колись повітових містечках Галичини – Рогатині, Жидачеві, Стрию, Дрогобичі, Самборі, Жовкві - порядку на кілька порядків більше…

- А все тому, що наша місцева влада думає не про громаду, а про власний інтерес, - розповідає один з бережанських активістів пан Степан. – Як тільки сядуть у керівне крісло, відразу обзаводяться земельними ділянками, влаштовують біля себе рідню, будують собі палаци – на місто їм начхати.

- Бережани – чи не найдорожче місто в області, – каже підприємець, який, переживаючи за свій мікробізнес, не захотів називатися. - Ціни на продукти на 40 відсотків вищі, ніж у Тернополі. Створити фірму у Бережанах - велика проблема. Чиновники відразу запитують: а що я з того буду мати? І знаєте, мають – свої частки у піщаних кар’єрах, ставках, дрібних підприємствах. Процвітає корупція. Може, чули? - додає співрозмовник, - нашого мера судять за хабар…

У Бережанах переконані: «східний Вавель» таки поверне свою славу, відновить свій колишній блиск. Бо живуть у ньому багато патріотів міста. Такі як, скажімо, нині шкільний сторож, випускник Московського університету мистецтв Богдан Боднар. Це він разом з дружиною Ганною свого часу при вході у приміщення пошти добровільно відновив зруйновані фігури атлантів. Або взяти голову громадської організації «Рідне місто» Володимира Якиміва. Значну частину виручки від свого інтернет-бізнесу він спрямовує на громадські проекти. В умовах нинішнього колапсу Володимир вважає, що Бережани може врятувати туризм. Тому разом з командою однодумців робить промоцію місту як тільки може. Щороку організовує свято у замку Синявських, де відтворюють події Середньовіччя. Влаштовує концерти альтернативної української музики і фестиваль сучасного танцю. З його ініціативи проводять і соціальну акцію для маленьких земляків – збирають іграшки і дарують малозабезпеченим, ремонтують дитячі майданчики. Є ідея виробляти для старовинних Бережан нову бруківку з добавками полімерів... Інший активіст «Рідного міста», Ростислав Бортняк, здобув фах архітектора в Австрії, захистив дипломну роботу про малі міста Європи, тож його знання пригодяться і для малої батьківщини.

З надією, що до влади у Бережанах незабаром прийде нова реформаторська генерація, покидаю місто на берегах Золотої Липи. Сподіваюся невдовзі написати звідси більш оптимістичні нотатки…